Павло Солодько, заступник головного редактора «Українського Тижня»

Солідарність найкраще проявляється тоді, коли на спільноту тиснуть. На рубежі тисячоліть, коли зник Гонгадзе, були масові акції журналістів - бо ж справді, страшно було і за життя, і за професійну гідність. Зараз свобода слова не спонукає до яскравих проявів солідарності. Тобто солідарність є: вся тусовка один одного знає, обмінюється новинами про вакансії і зарплату, але масово об'єднуватися вже немає потреби - на цех не тисне ані влада, ані кримінал.

Солідарність - це нудна організаційна робота і в той же час прекрасний і миттєвий душевний порив. Створювати профспілку, реєструвати її, робити розсилку, переконувати нерішучих, розмовляти з інвесторами, подавати заявку, структурувати спільноту - важко. Зате накреативити ідею на редакційній п'янці - легко. Приміром, ми в Тижні дружньо вирішили не звертатися за коментарями до штатних партійних політологів, і вся редакція солідаризувалася довкола цього рішення.

Виміряти ж якийсь загальний рівень солідарності навряд чи можливо. Хоча, он 16 вересня - річниця зникнення Гонгадзе. Буде акція, неполітична. Вона й покаже нинішній рівень солідарності українських журналістів, хоча б у порівнянні з 2000-им роком - хто прийде, хто висвітлить тощо.

Ми солідарні рівно на стільки, на скільки можуть бути солідарні люди в рамках однієї професії. Просто час від часу потрібно аналізувати, що ми, журналісти, робимо, чи не робимо ніколи. Такий аналіз робити нікому, нема особистостей. Професійні організації (як профспілки, так комісії з етики) не мають достатнього авторитету. Хоча, можливо, ми прийдемо з часом до того, що профспілки матимуть серйозну вагу, як в деяких європейських країнах. А може, і не прийдемо.

Досвід показує, що по-справжньому солідарними українські журналісти бувають тільки тоді, коли тиск на них стає нестерпним. Коли ж умови є більш-менш прийнятними, кожен із них стає сам за себе. Звісно, я в жодному разі не бажаю українській медіа-спільноті повторення екстремального 2004-го, з усіма наслідками, які звідси випливають - краще вже без солідарності обійдемось. Але непогано було б, якби колеги почали цікавитись своїми правами та можливостями їх відстоювати ще до того, як їх починають масово скорочувати, звільняти, відстороняти від ефіру тощо.

Українські журналісти солідарні в критичні моменти. В інший час із солідарністю є проблеми. Наша журналістика страждає на ту саму хворобу, що й українське суспільство: якщо відбувається щось важливе, всі об’єднуються; але якщо подія розтягується в часі, то вона перестає бути цікавою. Тобто сплески солідарність у нас відбуваються тільки в пікові моменти. Візьміть той же приклад з Калашниковим. Спочатку більше тисячі журналістів обурилися діями народного депутата. Але коли через два роки Генпрокуратура закрила цю справу за відсутністю складу злочину, мало хто звернув на це увагу. Знову ж таки, коли Генпрокуратура досить у брутальній формі викликала на допити Сергія Лещенка, журналісти згуртувалися. Але не факт, що коли ситуація повториться через деякий час з кимось іншим, журналісти займуть таку ж солідарну позицію.
Це можна пояснити тим, що для кожного журналіста, як і будь-якої іншої людини, його особисті проблеми ближчі. З іншого боку, також і організації, які покликані формувати професійну солідарність журналістів, зокрема профспілки та громадські журналістські організації, ще надто слабкі. Вони не охопили ще ту критичну масу журналістів, яка б створювала солідарне середовище.

Журналістська солідарність – це не порожній звук. Вона повинна бути і може бути. Вона навіть була в Україні, поки українська влада не винайшла дуже простий спосіб приручення журналістів та переворення їх з псів демократії в шавок. Спосіб простий – підкорити власників ЗМІ. Окрім того пересварити між собою журналістів, заставити їх воювати за принципом приналежності до того чи іншого політичного табору. І нарешті останній момент – жорстка диференціація оплати праці журналістів: коли одні проплачені зірки демонстративно отримували величезні зарплати, а іншим дрібнобюджетним шавкам просто вказували – служи і теж отримаєш те ж саме. супроводжувалося це все всезагальною гламуризацією журналістської професії та створенням так званих зірок на рівному місці. В результаті ми не маємо солідарності, зате маємо з одного боку – помаранчеву та помаранчеву солідарність, з іншого – біло-голубу та пост біло-голубу, червону і т.д. Той, хто придумав цю схему, може тащитися, як черепаха по рожевому піску – у нього все вийшло. То. Як борються між собою представники двох різних журналістських солідарностей, можна хіба порівняти з боротьбою олігархів, або, щоб було зрозуміло, «дружбою та любов’ю» між Ющенком та Тимошенко. А шкода.