Президент України Віктор Ющенко, можливо, востаннє зустрівся з поки що чинним президентом Сполучених Штатів Джорджем Бушем. Зустріч мала продемонструвати, наскільки серйозними є українсько-американські відносини і наскільки сильною є готовність Вашингтона підтримати Київ у його євроатлантичних прагненнях. Віктор Ющенко серйозно готувався до цього візиту – адже й позицією, зайнятою ним під час російсько-грузинського конфлікту, і звинуваченнями на адресу прем'єра Юлії Тимошенко за зайву гнучкість у взаєминах з Москвою. Ющенко продемонстрував, на чиєму він боці. Але чим може підтримати його Буш?

Для своєї зустрічі з американським колегою Ющенко не міг обрати більш невдалий час. Конгрес США відмовився підтримати президентський план порятунку американської економіки – а це означає, що криза в Штатах триватиме і президентство Буша ризикує завершитися навіть не невдачею, а катастрофою. А якщо до цього додасться ще й поразка республіканського кандидата на президентських виборах – то можна уявити собі, наскільки в Білому домі зараз стурбовані Україною.

Утім, у розумінні того, що відбувається з нашою країною, Джорджу Бушу не відмовиш. Він знову закликав Віктора Ющенка до зменшення енергетичної залежності від Росії. Тільки не пояснив, як це зробити. Адже вихід простий: потрібно або знайти альтернативних постачальників – але їх немає, або провести такі економічні реформи, які зменшили б енергоємність української промисловості – але українська влада їх не проводить. Більш того, саме завдяки людині, що зустрічалася з Джорджем Бушем, Україна отримала схему постачання газу, що замикалася на одному, пов'язаному з «Газпромом», посереднику – замість кількох джерел постачання до цього. Але думка Білого дому про Віктора Ющенка як про людину, здатну зменшити українську залежність від Росії, не змінилася. Тому що – і в цьому проблема американської зовнішньої політики останніх років – у Білому домі цінують не справи, а слова. Не вчинки, а декларації про наміри.

Мабуть, ще яскравіше, ніж на зустрічі з Ющенком, це виявилося під час побачення Джорджа Буша з президентом Литви Валдасом Адамкусом, що пройшло цього ж дня. У його прихильності американському зовнішньополітичному курсу сумніватися не доводиться. Адамкус – колишній громадянин США, і не приховував, що вважає вступ Литви до НАТО і Євросоюзу головним завданням свого президентства. Це завдання до того ж виконане. Але Буш і йому говорить про те, що необхідно зменшити енергетичну залежність від Росії. Вільнюс, на відміну від Києва, послідовно це робив – аж до ризикованого продажу нафтопереробного комплексу «Мажейкю нафта» спочатку американцям, які ледь його не розвалили, а зараз полякам. Але проблема: після закриття Ігналінської АЕС, на якому наполягає Євросоюз, вся енергетична стратегія Литви може завершитися фіаско. Енергетична залежність від Росії тільки посилиться, як і орієнтація литовського бізнесу – і еліти – на схід. І дуже може бути, що Адамкус – це останній литовський президент, якого з такою привітністю приймають у Білому домі. Можливо, Вашингтон здатний вплинути на Брюссель і зупинити процес закриття Ігналіни? Звісно, ні. Але якщо ні – то що може змінити ця привітність? І що може змінити привітність, з якою приймають Ющенка?

Це не порожнє питання. Політика, заснована на спільних цінностях, але не підкріплена конкретними вчинками сторін, приречена на фіаско. Український президент може скільки завгодно декларувати спільність – своїх і американських – підходів до того, що відбувається у світі і у власній країні. Але для підтвердження цих декларацій потрібна не декларативна, а дієва американська підтримка. А для того, щоб підтримка була дієвою, потрібні такі зміни в самій Україні, які навряд чи відбудуться за нинішнього президентства – про стабільність у країні я вже й не говорю, навіщо сипати сіль на рани... І в цьому замкнутому колі загубилися і Ющенко, і Буш.