Расизм. Погляд з України
15 липня 2008, 18:45
Богдана Костюк, спеціально для «ПіК України»
А було ж колись – чи не у кожному місті і містечку України стояли християнський храм, синагога, а подеколи і мечеть...
Бійки ультраправих молодиків з однолітками з емігрантських кварталів і рукопашні «бої місцевого значення» між поліцією та емігрантською молоддю стали звичним явищем для Європи. Так само, як напади скінхедів на вихідців з Кавказу та Середньої Азії у Росії. Толерантна по своїх суспільних традиціях, Україна – несподівано для себе – раптом опинилась у цій же мережі, в якій змішано притаманне людини сторожке, а то й вороже ставлення «до інакших» (за походженням, віросповіданням, кольором шкіри), небажання пускати у звичне життя «прибульців» з інших країн чи континентів, страх опинитись без роботи, врешті-решт, бо ж відомо: працедавець воліє зменшити власні видатки на зарплати й соціальні пакети, тим більше, що мігрант - «інакший», «прибулець» - готовий на будь-які умови, аби закріпитись на новому місці, «прорости» в економічно благополучній і стабільній державі.
Звучить дещо дивно для України: благополуччя, стабільність. Але, значить, відбуваються у житті країни і позитивні зміни, якщо до нас їдуть у пошуках притулку, роботи чи ще чогось тисячі людей з так званого «третього світу». І все частіше на вулицях українських міст можна бачити цілі родини людей з іншим кольором шкіри, які спілкуються екзотичними – для нашого українського вуха – мовами, або й (о, який жах для проросійськи налаштованих політиків!) українською. МИ легко вирізнимо цих людей з вуличного натовпу, бо вони для нас насправді - «інакші», і насправді «прибульці», бо подолали тисячі кілометрів, аби опинитись у географічному центрі Європи. На жаль, не доходять ані у влади, ні у громадськості долучити цю каґорту «нових українців» у повсякденне життя країни, допомогти їм інтегруватися в українське суспільство, знайти своє місце під блакитним небом України...
Для багатьох з нас, вони лишаються «інакшими» (якщо не «чужими»), «прибульцями», тощо, і нас не обходить, з якого пекла вони вирвались, крізь які поневіряння пройшли, як довго вагались, перш ніж стати на шлях еміграції... А хіба це не те, що ріднить українців і цих шукачів притулку, нової вітчизни? Поневіряння, соціальна скрута, страждання – а далі комусь щастить вирватися з цього жахливого депресивного кола, хтось їде світ за очі, у когось сенс життя обмежується алкоголем чи наркотиками...
То чому наше суспільство не хоче їх приймати? Чому, якщо упродовж 2007 року, на них напали шістдесят разів (з того, що зафіксовано правоохоронцями), і у підсумку четверо осіб загинуло – то уже у першому півріччі цього року на них нападали тридцять разів (знову-таки, це зафіксовані випадки), і вбито троє вихідців з Африки? Чому наша молодь вболіває за темношкірих футболістів чи баскетболістів – а після закінчення матчу іде бити земляків цих спортивних «зірок»? Чому ми милуємося темношкірими «поп-зірками», і не припиняємо вигукувати образи на адресу пересічних мігрантів з африканського континенту? Чому влада і правоохоронці найчастіше напади на расовому ґрунті, образи на расовому ґрунті кваліфікує як хуліганство, тоді як міжнародне право такі випадки називає чітко: расизм?
На тлі багатобарвної сучасної цивілізації, Україна у підсумку може опинитися у ранзі «інакшої», і на нас, хто з відразою дивиться і кривить рота, бачачи людей африканської чи азійської зовнішності, світова спільнота дивитиметься як на «прибульців».
А було ж колись – чи не у кожному місті і містечку України стояли християнський храм, синагога, а подеколи і мечеть...
© ПІК УКРАЇНИ Усі права захищені.
Будь-яке копіювання, публікація, передрук чи наступне поширення інформації, що містить посилання на УНІАН, "Українські Новини", РИА Новости і Reuters, суворо забороняеться.