Політики, політологи, політтехнологи, політастрологи.  Чи усвідомлюють вони, що давно є об'єктом ненависті і презирства? Зрозуміло, усвідомлюють. Але ігнорують і наше презирство, і нас самих. Тому що ми – лохи. Класик французької соціології Пьер Бурдьє якось зауважив: «У традиційному аналізі нацизму велика відповідальність накладається на дрібних комерсантів, бакалійників-расистів, кретинів тощо. Я ж уважаю, що ті, кого Вебер називав «інтелектуали-пролетароїди», дуже нещасні й дуже небезпечні люди, відіграли дуже важливу і страшенно руйнівну роль впродовж усієї історії насильства». Сьогодні, напередодні 17-ліття української державності, я дедалі частіше думаю про те, що нацизм у Німеччині не був результатом реальної віри в нього більшості населення країни. Усе складалося поступово, і в основі всього були зовсім не кровожерні устремління більшості німців, а банальне розчарування.

Україна занурилася в розчарування. Мільйони наших співгромадян у соціологічних опитуваннях демонструють гіркоту, тугу, відсутність довіри своїм властям і відсутність життєвої перспективи для своїх дітей у власній країні. Усе це – не прояв депресії як феномена психічної патології. Це – фізіологічна депресія, нормальна реакція нормальних людей на патологічну ситуацію. Це нормальна, адекватна реакція людей на брехню, міфотворчість і цинізм влади, що щодня виразно повідомляє своєю публічною поведінкою кожному з нас: «Ти – лох. Ти дурний, бідний і безпорадний. Ти і надалі терпітимеш мене. І ти знову на чергових виборах голосуватимеш за мене. І так буде завжди».

Чи буде так завжди? Ні, зрозуміло. Сьогодні ми переживаємо першу стадію, стадію пасивного протесту або ескапізму. З презирством й, іноді, люттю ми відсовуємося від влади. Будь-якій владі, центральній і регіональній, гопаковій чи балалайковій. Відсовуємося, залишаючись у власній країні, або відсовуємося, покидаючи її. Засліплена особистим багатством і небаченою раніше насолодою наша влада ніяк на це не реагує. Адже ми «лохи», а лохи – безпечні й безмовні.

Так настає друга стадія протесту. Форми її різноманітні. Нацизм у Німеччині – один із таких «виходів». І для цього достатньо і 20% співгромадян, які зневірилися, останні – подолавши огиду, до них прилучився. Так приходять диктатури.

Що чекає на Україну? Шквал вуличних протестів із кров'ю і насильством? Легітимне сходження до влади диктатора, який обіцяє прості виходи з соціальних глухих кутів й економічних лабіринтів? Не знаю, сподіваюся, не перше й не друге. Дивлюся в газети, дивлюся на телеекран: десятки, сотні веберівських інтеллектуалів-пролетароїдів глибокодумно аналізують порожню суєту українського політикуму, недоговорюючи, зосереджуючи увагу на особах, але не на явищах. Політики, політологи, політтехнологи, політастрологи. Солодкомовні і недорікуваті, старі й молоді, чоловіки й жінки. Чи усвідомлюють вони, що давно є об'єктом ненависті і презирства? Зрозуміло, усвідомлюють. Але ігнорують і наше презирство, і нас самих. Тому що ми – лохи.

Здоровий глузд говорить простою і зрозумілою мовою очевидного. Здоровому глузду не потрібні глибокодумна порожнеча Павла Глоби або переконлива балакучість всезнаючих психоаналітиків. Усе очевидно: соціальна несправедливість, волаюча корупція, що виштовхує в алкоголь і наркотики безробіття. Туберкульоз, СНІД, масова відмова від вакцинації дітей, президент, що збирає результати розкопок «чорних» археологів, некарані вбивства мажором пішоходів на вулицях. Що далі?