Оточення президента України стверджує, що наслідки підтримки Віктором Ющенком Михаїла Саакашвілі главу держави не турбують. І в це охоче можна повірити – коли з'являється нагода покрасуватися на мітингу – хай і в чужій країні – президентові України зраджує відчуття реальності. Хто міг би подумати, що цей нудний банківський клерк, який ще донедавна висловлював свої думки мовою дебету й кредиту, закохається в реготливі натовпи так, що лише забачивши їх, втрачатиме розум і забуватиме про власні політичні перспективи і власну країну так, як давно вже одружений чоловік, батько незліченних нащадків забуває про подругу життя й дітей від одного погляду гарненької студентки?

Хто б міг подумати, що Юлія Тимошенко – чоловік? Що ця елегантна пані, яка кидається гривнами в населення, може виявити витримку й розсудливість, коли йдеться про принципові моменти, пов'язані з її власним майбутнім і майбутнім країни, яку вона збирається очолити? Можна уявити собі, як їй зараз хочеться на мітинг, як їй хочеться кричати й розмахувати шарфом. Але вона змогла наступити на горло власній пісні – а Ющенко співає, мов Паваротті.

Саме тому він буде в своїй країні ніким, а вона буде всім. Єдине, що він може – це загіпнотизувати в псевдопатріотичному чаду частину населення, достатню, щоб Юлія Тимошенко звільнила дорогу Віктору Януковичу. Але, що цікаво – Віктор Янукович теж мовчить. Можна уявити собі, як йому хочеться забратися на найвищу башту Кремля і кричати про свою підтримку на весь голос. Але він зміг наступити на горло власній пісні – а Ющенко співає, мов Каррерас.

Саме тому політична сила, пов'язана з Януковичем, завжди буде більш східноукраїнською, аніж проросійською, а політична сила, пов'язана з Ющенком, завжди буде більш антиросійською, аніж проукраїнською. У такі хвилини й перевіряється весь цей патріотизм, настояний на демагогії, – і виявляється, що ненависті до Росії в нім набагато більше, ніж любові до України. І що нову державу вони якраз і хочуть збудувати на ненависті до країни, за рахунок якої вони холоднокровно збагачувалися упродовж усіх цих років, створивши «революційну» в прямому і переносному сенсі слова газову схему і зробивши всіх нас заручниками своїх махінацій.

У дні, коли гинуть люди, не годиться брехати. Людина, яка обстрілює власне населення з установок «Град» – злочинець. Ми говорили про це в дні російських килимових бомбардувань Грозного, так чому ж повинні брехати сьогодні? Люди, які не хочуть помічати цього і які бачать тільки російську роль в конфлікті, – це ніякі не патріоти. Вони пересічні мерзотники, щоб вони про себе не думали – і ті, хто на трибуні, і ті, хто їм аплодує. Люди, які втягують Україну у військовий конфлікт із сусідньою країною, – конфлікт, у якому ми навряд чи виграємо, – ніякі не професіонали, а безсоромний обслуговуючий персонал, холуї, що тримаються за портфелі й погони. І коли читаєш заяви представників Генштабу, МЗС, Міністерства оборони, президентського секретаріату – розумієш, що немає у нас таких відомств, а є лише кон'юнктурне бажання вислужитися, прикрити дилетантизм і професійну невідповідність відданістю – і байдуже, що відданість ця замішана на чужій крові.

І ще один важливий момент, який навряд чи розуміють можновладці. Ми можемо скільки завгодно довго тішити себе гаслами, а тільки ніколи не воюватимемо з Росією. Саме тому – а не з якихось інших причин – відступала в глиб країни доблесна і реформована грузинська армія. Саме тому ми можемо запросто втратити Крим – і не тільки Крим.

Так що ж робити? Здаватися? Та ні ж. Просто будувати мирну Україну, що вміє жити у взаєморозумінні з сусідами і не намагатися змінити їх на власний розсуд. Україну, здатну бути посередником, а не прихильником, керовану професіоналами, а не дилетантами. Україну для людей, а не для тіней з нашого непростого минулого. Той, хто не хоче і не вміє таку Україну влаштувати – повинен піти. А якщо він любить цю країну – піти негайно.