Зрештою, це політикам за штатом належиться на повсюдно запевняти, що непорозуміння у нас виключно з «російською владою» або навіть «окремими її представниками», з «російською вояччиною» тощо. А взагалі ж Росію й Україну завжди об'єднуватимуть дружба між народами, взаєморозуміння, братерські відносини та інші виключно позитивні моменти.

Насправді це навіть не ілюзія – бо мати її нема кому й нема чому. Є кумедні односторонні «телячі ніжності» окремих навіть не соціальних груп – індивідуумів, загублених у ностальгії за часами, коли життя було нехитре й зрозуміле, що не краяло необмеженим вибором й необмеженою ж відповідальністю за останній. Причому дислокуються ці зворушливі типи виключно по цей бік кордону. По той бік такі самі «ностальжісти» дуже зайняті оспівуванням світлого завтра своєї могутньої держави, що «встає з колін». Політики з будь-якою – європейською, прагматичною, державницькою, братською, радянською – риторикою геть усі чудово усвідомлюють плотоїдні реалії.

Українець у Росії легко зісковзнув в «образ ворога», а зараз ще й гіпотетичного супротивника у військовій стратегії держави і в сприйнятті населення. Тому-бо що спочатку був і так однією ногою там – ворогом «прогресивної радянської російської культури» завжди був «бандерівець». І «кулак» у Нечорнозем’ї якось невиразно уявлявся – здебільшого «куркуль» на жирних «південноросійських» чорноземах. «Буржуазний націоналіст» якось сам собою малювався здоровій уяві обивателя у вишиванці – ну не в «касаваротачке» ж, їй-право! Та й «сіоністська змова» звила кубло в розсаднику «жидомасонства» – у Одесі, Києві, Вінниці, Бердичеві...

Отже джерело бід Росії-матінки століттями успішно локалізувався саме тут, у химернім краї, що невідомо якими хитрощами й каверзами зайняв на карті те ж саме місце, що й «Русь першопочаткова», «колиска слов'янства», «життєдайний ключ одвічного православ'я» і т. ін.

Та вони нас по житті ненавидіти мають: усі чесноти світу й людської цивілізації – «у землі російській і великому народі її», а нібито законне історичне коріння нахабно поповзло кудись вниз і вліво по карті! Та ще й прихистило на собі колонію самовпевнених паразитів – нічим їх не проймеш!

Саме на цей ґрунт, любовно угноєний продуктами життєдіяльності півтора десятків поколінь «великих росіян», і впали зерна оновленої державної пропаганди. І хто здивується, що звідти вмить пробилися практично баобаби нових забобонів!

З іншого боку, це приголомшливий привід зміцнювати національну гордість. Просто замилуватися можна, наскільки могутній, хитромудрий, далекоглядний ми народ! Найстрашніша в світі нація, не беручи до уваги Ізраїлю – а може й страшніша, тому що ближча, у самому підчерев’ї влаштувалися. Ось ми-бо й виступаємо організаторами всіх ворогів Росії, вигадуючи, готуючи й реалізовуючи нелюдсько жахливі плани.

Так, версія, що найшвидше набирає популярність і що обростає «неспростовними фактами й документальними свідченнями», щодо того, хто ж головний агресор у «грузино-осетинському конфлікті» (дотримуйтесь точності термінів – у жодному разі не в «російсько-грузинській війні»!) – певна річ, Україна. Починалося все з безневинних «постачань озброєння». Далі додалися «бандерівські батальйони смерті», криваві найманці з «надто слов'янськими обличчями» (ага, тепер ясна морфологічна різниця: росіяни – це ті, хто «не дуже слов'янській зовнішності», українці – «надто», навіть тут ми виявили суто хохляцьку жадібність!). А ще – українські ж усюдисущі військові інструктори, насправді шпигуни й диверсанти, які гасають незаконно грузинськими, а споконвічно російськими землями з найпідлішою метою, поки що невідомою російським людям (але ті її неодмінно розкриють).

Пречудова версія – Грузія в цій війні взагалі ні при чому! Уже з прізвищами, явками, датами доведено: те непотребство, яке видали наївній і щиросердій Росії-матінці за грузино-осетинський конфлікт, щоб вона потрапила на гачок прохань про захист «російськомовного населення», яке до того ж і «російські громадяни» за паспортами, так от, усе це – давно й ретельно продумана агресія України, Ізраїлю і США!

А саме – українська зовнішня розвідка, ізраїльські військові фахівці й американські безпринципні політтехнологи розробили, забезпечили матеріальну базу і здійснили цю немислиму провокацію проти Росії та її народу. Справдилися щонайгірші побоювання щирого й відвертого «старшого брата» – росіяни, певна річ, завжди підозрювали, що з цією хохляцькою «самостійністю» щось нечисто, але щоб до такої міри...

Між іншим, як казав Жванецький, «багато хто вірить». Ті, хто не вірить – щось точно знають. Або навіть самі бачили.

Усе-таки з якою дивовижною легкістю котиться, не зустрічаючи перешкод, хвиля відпливу «дружніх відчуттів»: неначе вони справді були штучно кимось нав'язані – теж, мабуть, жидомасонами на шкоду Росії-матінці. Не встигають освіжати дані опитувань – ті, хто ще вчора прагнув дотримувати благопристойність, анонімно ставлячи галочку напроти України в графі «дружня держава», сьогодні вже відверто, з паспортними даними і місцем роботи заявляє, що Україна – серед найперших потенційних супротивників.

Власне, цілком очікуваним наступним кроком в інтерпретації подій в Грузії повинне стати співчуття грузинському народу, безневинно постраждалому від агресора-України. Михаїл Саакашвілі – безпардонний ставленик Києва. Цхинвал атакували українці, і при цьому не сильно і маскувалися. І взагалі – до чого тут контроль над нафтопроводом «Баку-Тбіліси-Джейхан», якщо за завдання слугувало виманити Чорноморський флот РФ із Севастополя, щоб більше його туди не пускати, та ще й загребти мільярди в рік за оренду інфраструктури, що залишилася.

Отже за всіх обов'язкових дипломатичних екзерсисів представникам української держави, коли розроблятимуть стратегію і тактику роботи з Росією, слід пам'ятати – Україна для них ворог. Загарбник і злодій на рівні підсвідомості навіть у найбільш просунутих представників «російського менталітету», носіїв «російської духовності». Нам цього не змінити – отже, треба вчитися вибивати вигоду для України навіть у таких екстремальних умовах.

P.S. Хоча, певна річ, культурний шок від усвідомлення непривабливої реальності той іще – ми, напевно, завжди дуже серйозно сприймали слова про «братній народ» і «колиску слов'янства». Модести колерови і всілякі лужкови із затуліними – ще нічого. А от активне залучення до процесу Юрія Шевчука... Це вже якось зовсім... Удар під дих просто. У «підчерев’я»...