Ані США, ані Росія не можуть поодинці змінювати міжнародне право, навіть якщо їм здається, що вони діють, виходячи із благих намірів. От чому те, що відбувається зараз навколо незалежності грузинських автономій – урок не для Москви, а для Вашингтона. Рада Федерації й Державна Дума Росії закликали президента і уряд країни до визнання незалежності грузинських автономій – Абхазії і Південної Осетії. З правового погляду цей заклик якогось особливого значення не має, тим більше що російські парламентарії вже зверталися з таким закликом, хоч і витриманим в обережніших висловах, кілька місяців тому. Та от рішення російського уряду, якщо його буде прийнято, справді радикально змінить ситуацію на Північному Кавказі. Причому, слід визнати, що зараз для такого рішення у Росії набагато більше приводів, ніж до воєнного конфлікту з Грузією. Рішення цієї країни про вихід з СНД практично позбавлить легітимності присутність російських військ у зоні конфлікту як миротворчі формування Співдружності. А якщо Москва вивирішить, що Абхазія і Південна Осетія – насправді, незалежні держави, то вона може підписати з їх урядами угоди про військову допомогу й спокійнісінько залишатися на їхній території, незважаючи на протести світової спільноти.

У зв'язку з цим позиція адміністрації США, озвучена відразу ж після заяви російських парламентаріїв, може тільки імпонувати. У Вашингтоні резонно зауважили, що Росія не може сама вирішувати питання про незалежність грузинських автономій і що такі проблеми мають вирішуватися за участі міжнародних організацій, перш за все ООН. Залишається тільки шкодувати, що таку саму далекоглядність і принциповість адміністрація Джорджа Буша не виявила, коли йшлося про проголошення незалежності Косово.
До моменту, коли парламент у Приштіні зібрався, щоби заявити про незалежність колишньої сербської автономії, стало зрозуміло, що переговори між Сербією й Косово зайшли в безвихідь, що Бєлград ніколи не погодиться на незалежність косовських албанців, а ті не підуть ні на яку автономію у складі Сербії, не погодяться навіть на фактичну незалежність за формального визнання свого збереження у складі цієї країни. При цьому неможливо було задіяти й міжнародні механізми, оскільки Росія й Китай послідовно блокували в Раді Безпеки ООН будь-які рішення, пов'язані з незалежністю Косова. А навіть якщо б і не блокували – наскільки легітимним з'явилося б визнання міжнародним співтовариством незалежності частини території країни, яка сама не погоджується з таким рішенням?

З незалежністю Косова, імовірно, можна було не поспішати, очікуючи, поки сербська громадська думка змириться з втратою території і з'явиться база для переговорів. Можна було не поспішати і з визнанням незалежності колишньої автономії після того, як її було проголошено. Але у Вашингтоні й кількох європейських столицях вирішили по-іншому – і при цьому запевняли, що ні про який прецедент не йдеться. І при цьому створили саме прецедент – європейська держава, яка одними країнами визнається, а іншими – ні, яка не може вступити до міжнародних організацій, мешканці якої можуть їздити світом переважно з паспортами, виданими місією ООН, а не власним урядом. Держава, яка не може розраховувати на визнання практично всіх сусідів, окрім Албанії. Спокуса для тих, хто хотів би перекроїти міжнародне право на власний розсуд, величезна, – і чому тут дивуватися, що Росія виявилася першою в цій черзі? Адже якщо Москва зважується на відверту конфронтацію із Заходом, вона може створити власне Косово на Кавказі. При цьому абсолютно не обов'язково, що в цьому визнанні вона опиниться на самоті – визнання незалежності Абхазії і Південної Осетії може стати демонстрацією антиамериканізму, в Росії вважатимуть це головним зовнішньополітичним завданням і схилятимуть до такого визнання всіх, хто хоче купувати у неї зброю або енергоносії дешево. І ми дізнаватимемося, що незалежність нових держав визнали Білорусь, Венесуела, Куба, Іран, Нікарагуа, Сірія. А що? От та сама Білорусь, наприклад, за загальному визнанні, підтримує відносини саме з таким колом держав – і її президент непогано почувається. У керівників Південної Осетії і Абхазії теж не з'явиться особливих проблем з невизнанням Сполученими Штатами або Францією, я б навіть сказав, у них ситуація трохи краща, ніж у косоварів, тому що в кишенях є російські паспорти, які дають змогу пересуватися світу без юридичних тонкощів.

Зрозуміло, що на користь стабільності на Кавказі таке рішення Росії не піде, воно може стати початком параду суверенітетів вже російських автономій цього регіону. Але чи стало проголошення незалежності Косова початком стабілізації Балкан і чи не спричинить воно до нових розколів і конфліктів?

Маю одразу обмовитися, що сам я ніколи не вважав, що Косово можна зберегти у складі Сербії – просто як і раніше не сумніваюся, що рішення про його відділення мало бути ухвалене з відома Бєлграда, навіть якщо б зміни думки сербів довелося б чекати десятиліттями. І так само не сумніваюся, що Грузія вже не поверне Південної Осетії й Абхазії – але рішення про їх відділення мало бути ухвалено з відома Тбілісі, навіть якщо б зміни думки грузинів довелося б очікувати десятиліттями. Ані Сполучені Штати, ані Росія не можуть поодинці змінювати міжнародне право, навіть якщо їм здається, що вони діють, виходячи з благих намірів. От чому те, що відбувається зараз навколо незалежності грузинських автономій – урок не для Москви, а для Вашингтона. І якщо з нього не буде зроблено правильні висновки – то ми станемо свідками численних зовнішньополітичних поразок єдиної супердержави.