Протягом якихось двох годин пролунали фрази, старт яким дав спікер парламенту своїм спічем: «Я офіційно оголошую про припинення коаліції демократичних сил у Верховній Раді, створеної НУ-НС і БЮТ 29 листопада 2007 року. Крапка. Хтось хоче хвилину мовчання? Та не потрібно». Мовчання не було. З граціозною елегантністю гіпопотама Віктор Янукович доводив, що залишається лідером нації. Його виступ був, напевно, найбільш логічним в вівторковий парламентський день, хоча й програвав за стрункістю і змістовністю монологу згаданого віслюка. Далі йшли рівнозначні і жахливо подібні у своїй високодухій банальності однофамільці, які, за дивним збігом обставин, є ще й очільниками двох колись помаранчевих політичних сил.
Вихід на подіум головного комуніста і людини, яка переконала, що йому болить чомусь саме Україна, відрізнялися лише ритмом барабанного дробу. В тому сенсі, що Симоненко традиційно тріщав про фашизм, нашизм, нацизм і власний нарцисизм, а Литвину знову «боліла Україна», він наводив приклади «боління» в різних регіонах держави, але так само, як його «густо-червоний» колега, «народник» милувався самим собою в хворобливому стані. Якби так виставляли себе на торги арабські аргамаки, то продали б їх баришники за ціною Росінанта, на якому вже поїздили всі лідери парламентських фракцій.
Всі вони ще «їздитимуть», себто використовуватимуть для різних цілей, країну, яку народ називає «нашою», а вони називають «цією». При чому «їздитимуть» незалежно від того, коли і які вибори будуть і з яким результатом вони закінчаться. Люди, яких ми, стримуючи блювотні позиви, називаємо народними слугами і щодня бачимо на телеекрані, на повну потужність реалізували стару українську приказку – «навчи сраку пердіти, вона завжди буде хтіти». А тим, хто не слуги народу, а просто народ, доведеться пам’ятати, що ці «слуги» до рівня віслюка Іа, хоч і стараються, але не дотягують.